Новітня доба

[Рец.]: Перша спроба комплексного дослідження Антибільшовицького блоку народів [на кн.]: Рій Г. «Нарис історії Антибольшевицького блоку народів». Київ: УВС, 2021. 236 с.

Назар КОСЕНКО — 2025-09-20

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-336-342

[Рец.]: Інтерпретація провідництва як сенсу буття [на кн.]: Посівнич М. Степан Бандера. Провідник української ідеї. Київ: Наш формат, 2023. 288 с. (Серія «Наш пантеон»)

Петро ІВАНИШИН — 2025-09-20

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-336-342

Економічне питання у творчій спадщині Миколи Міхновського в контексті подолання російських історичних міфів

Юрій ФІГУРНИЙ — 2025-09-20

На основі джерельного матеріалу проаналізовано економічне питання у творчій спадщині М. Міхновського в контексті подолання російських історичних міфів. Виявлено, що М. Міхновський переконливо обґрунтував пріоритет загальнонаціональних українських інтересів над вузько класовими та ще з обов’язковим наголосом на відновленні української державності, націоналізації землі, створення фермерства в Україні тощо. Закцентовано увагу на тому, що у програмних документах УНП економічне питання було розроблено на достатньому для того часу рівні. Констатовано, що М. Міхновський мав стратегічне бачення покращення добробуту й економічної захищеності українського трудящого класу. З’ясовано, що економічні ідеї М. Міхновського, зокрема щодо націоналізації землі, створення потужного українського фермерства (середнього класу), достатньо продуктивні та залишаються актуальними.

Наголошено, що для перемоги в російсько-українській війні, подолання політичних, економічних, соціальних, мовних, етнокультурних та інших негараздів треба послідовно і системно спростовувати численні російські історичні міфи, зокрема й інсинуації рашистів про створення української державності В. Лєніним, оскільки вона існувала задовго до нього. Доведено, що М. Міхновський на початку ХХ ст. актуалізував українські державотворчі, націєтворчі та етнокультуротворчі процеси, а його праці, особливо «Самостійна Україна», стали дороговказами для українських патріотів-націоналістів у створенні УССД.

Наголошено, що під час російсько-української війни сталий розвиток України, її національної економіки та розвінчування російської історичної міфотворчості – вагомі чинники в перемозі над рашизмом і рашистами, тому ці питання потребують подальшого всебічного наукового опрацювання.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-236-248

Олександр Ященко: трагічна доля підполковника Армії Української Народної Республіки

Ярослав МАРЧЕНКО — 2025-09-20

Розглянуто військову і громадську діяльності підполковника Армії УНР О. Ященка, уродженця Варшави, рідним містом для якого з дитинства став Житомир. На основі розсекречених архівних документів спецслужб, що зберігаються в ГДА СБУ, реконструйовано основні сторінки військової біографії та цивільного життя цієї, донедавна невідомої – як в українській історії, так і у краєзнавчій літературі – постаті. Простежено, що військова служба в царській армії для О. Ященка почалася після закінчення Орловського кадетського корпусу та Київського військово-піхотного училища. Встановлено, що з початком Великої війни був на фронті, воював у Галичині, у Карпатах, мав нагороди, у роки Української Центральної Ради підтримував процеси українізації війська, за Гетьманату був призначений комендантом Катеринославського повіту, згодом став підполковником штабу Головного інтендантського управління Військового міністерства УНР, працював у Луцьку та Варшаві. З’ясовано, що після інтернування О. Ященко пов’язав своє життя з Волинським воєводством: працював художником мандрівного театру в Ковелі, вчителював, був членом Острозької філії УЦК, а в 1932 р. відійшов від громадської роботи – купив землю і почав господарювати, завів пасіку на хуторі поблизу містечка Тучин Рівненського повіту.

Зауважено, що початковий період Другої світової війни і прихід більшовицької влади у край не торкнулися колишнього підполковника Армії УНР: живучи самотньо на хуторі, він не потрапив під приціл органів НКВС. Встановлено, що посилення жорстокості нацистського окупаційного режиму змусило його шукати захисту серед українських повстанців, відтак, поділяючи ідеали УПА, він рушив на лівобережжя Горині, яку контролювала УПА-Північ.

Висвітлено роботу О. Ященка («Хуста») як перекладача політвідділу штабу УПА-Північ, який очолював Я. Бусел («Галина»). Зазначено, що терор нацистів проти повстанців змусив О. Ященка повернутися на хутір, де 1944 р. його заарештували органи НКВС. Проаналізовано власні свідчення підполковника, простежено його поведінку під час затримання, а також засудження Військовим трибуналом військ НКВС Київської обл. до розстрілу.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-249-258

Станіслав Пілят: піонер нафтової промисловості Галичини, засновник школи технології нафти у Львівській політехніці

Орест ЛИЛЬО — 2025-09-20

Встановлено, що впродовж усієї історії нафтової промисловості Галичини XIX – початку XX ст. важливою складовою її становлення та розвитку були не лише нові технології видобутку, а й висококваліфіковані інженери-нафтовики, які спричинилися до створення потужних нафтопереробних підприємств. Зазначено, що важливе місце в підготовці фахових спеціалістів цієї галузі займали вищі навчальні заклади, зокрема впродовж 1894–1921 рр. Цісарсько-королівська Політехнічна школа у Львові, яка від 1921 р. змінила назву на «Львівська політехніка». Зауважено, що у 20–30-х роках XX ст. цей навчальний заклад був не лише одним із провідних науково-освітніх осередків, а й вважався кузнею висококваліфікованих фахівців, які залишили яскравий слід не лише в університетській науці досліджуваного періоду, а й промисловості, зокрема нафтовій.

Описано події та з’ясовано факти, пов’язані із проф. С. Пілятом – однією з найяскравіших і найхаризматичних постатей в історії видобувної та нафтопереробної промисловостей Галичини першої третини XX ст. і наукового осередку Львова загалом. Встановлено, що життя успішного піонера нафтової промисловості міжвоєнної Галичини, одного з талановитіших представників наукового середовища хіміків-технологів Львівської політехніки, трагічно обірвалося в липні 1941 р., коли німецька окупаційна влада розстріляла на Вулецьких пагорбах у Львові шерег відомих науковців із різних навчальних закладів міста. Констатовано, що смерть проф. С. Пілята і його колег-науковців від жахливого нацистського режиму була великою втратою не лише для нафтодобувної та переробної галузей, а й наукової спільноти Польщі міжвоєнного періоду зокрема та світової загалом. Зауважено, що наукова спадщина і практичні напрацювання С. Пілята не зникли безслідно, а його справу продовжили учні.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-259-279

Формування світогляду Зенона Коссака (1907–1939)

Назарій ЮРЧИШИН — 2025-09-20

Досліджено процес формування світогляду З. Коссака, видатного діяча українського визвольного руху першої половини ХХ ст., що став одним із керівників ОУН. Проаналізовано основні чинники, які вплинули на становлення його ідеологічних переконань й особистісних якостей, зокрема походження, родинне середовище, умови життя, освіта, суспільне оточчя та участь у націоналістичних організаціях.

Особливу увагу приділено ролі дитинства, проведеного у Дрогобичі, де родинні традиції та спогади про героїчні вчинки дядьків, учасників Легіону УСС, сформували патріотичні погляди З. Коссака. Описано вплив воєнних подій Першої світової війни й національно-визвольних змагань на формування свідомості майбутнього підпільника. Висвітлено значення навчання в Перемишльській, Стрийській та Дрогобицькій гімназіях, а також у Львівському університеті, де З. Коссак здобув ґрунтовні знання, що сприяли формуванню його лідерських якостей.

Наголошено на ролі участі З. Коссака в молодіжних націоналістичних організаціях, як-от СУНМ і «Пласт», де він здобув перший ідеологічний та фізичний вишкіл.

Акцентовано увагу на особистісних рисах З. Коссака, зокрема його дисциплінованості, рішучості, інтелектуальній ерудованості та здатності вести за собою інших. Відзначено, що події, пережиті в юності, стали вирішальними у формуванні його світоглядних позицій.

Зазначено, що дослідження ґрунтується на архівних матеріалах, спогадах сучасників і наукових працях, що дало змогу проаналізувати дитячі та юнацькі роки З. Коссака. У висновках наголошено на значенні формування світогляду провідних діячів ОУН для розуміння розвитку українського національно-визвольного руху міжвоєнного періоду.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-280-292

Олександр Вислоцький – видавець, редактор і дописувач часопису «Брідські вісті»

Василь СТРІЛЬЧУК — 2025-09-20

На основі періодики 1930-х років, архівних матеріалів, літератури розглянуто один із напрямів діяльності українського громадського і політичного діяча О. Вислоцького, зокрема його роботу як видавця, редактора й дописувача часопису «Брідські вісті». Простежено процес формування О. Вислоцького як публіциста, проаналізовано його публікації, надруковані в часописах «Діло», «Народня справа», «Український голос».

Досліджено історію становлення повітового часопису «Брідські вісті», що виходив у 1936–1937 рр., з’ясовано роль та участь у цьому процесі О. Вислоцького. Висвітлено мету видання, основні завдання, цільову аудиторію та тематику публікованих матеріалів. Звернено увагу на проблеми, з якими стикалися видавці часопису, причини припинення виходу газети.

Окрему увагу зосереджено на статтях О. Вислоцького, вміщених у часописі «Брідські вісті», де виокремлено основну тематику та напрями публікацій: розвиток українського підприємництва та поширення гасла «свій до свого», історія краю, розбудова повітового товариства «Луг», проблема збірки коштів на будівництво українського Народного дому у Бродах, виховання дітей дошкільного віку, моральний стан української сільської молоді, проблеми важкої праці хліборобів і необхідність їх об’єднання заради відстоювання власних інтересів.

Стверджено, що матеріали часопису «Брідські вісті» розкривають додаткові риси О. Вислоцького, характеризуючи його як сміливу, відверту людину з демократичною позицією, здатну сприймати критику. Звернено увагу на своєрідний стиль публікацій діяча, що відзначається доступною мовою, простим і зрозумілим викладом, емоційністю.

На основі опрацьованих матеріалів виснувано, що тематика публікацій О. Вислоцького повністю збігалася з напрямами його організаційної діяльності, яку він проводив у складі різних товариств та організацій краю, а також будучи депутатом польського парламенту (1928–1930). Наголошено на важливості цього матеріалу для вивчення та розуміння суспільно-політичних відносин, що склалися в міжвоєнний період ХХ ст. на західноукраїнських землях.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-293-316

Громадсько-політична діяльність Петра Башука

Микола ПОСІВНИЧ — 2025-09-20

На основі опрацьованих архівних документів та опублікованих спогадів досліджено життя і діяльності провідного члена ОУН та громадсько-політичного діяча української діаспори в Канаді П. Башука. Висвітлено формування його націоналістичного світогляду, навчання в Перемишльській гімназії та репресії польської окупаційної влади. Описано тогочасні умови та середовище П. Башука, його світобачення й суспільно-політичну ситуацію. Показано етапи еволюції типу і психіки революціонера та підпільника, присвячення і підпорядкування власного життя служінню ідеалам нації, тюремні ув’язнення.

З’ясовано роль П. Башука як керівника й організатора повстання Поліського лозового козацтва у вересні 1939 р. на Поліссі та Пінському, Дорогичинському, Столинському, Давигородському, Лунинецькому повітах. Відтворено його громадсько-політичну діяльність у 1939–1941 рр. у Генерал-губернаторстві (Закерзоння), де він організовував сільські кооперативи, «Рідні школи», працював організаційним референтом УДК.

Проаналізовано діяльність у структурах українського визвольного руху: формування похідних груп ОУН, навчання в підстаршинській школі в с. Варяж та організація військових вишколів для 700 осіб. Окреслено роль П. Башука під час проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 р., керування у Львові від імені УДК перехідним пунктом для військовополонених на вул. Клепарівській, де він допомагав звільнитися або втекти багатьом українцям. Встановлено, що для того, щоб уникнути арешту ґестапо перейшов у збройне підпілля ОУН і боровся проти німецької окупаційної влади.

Розкрито основні моменти арешту й відправки в німецькі тюрми та концтабори до кінця Другої світової війни П. Башука й інших провідних членів ОУН, багатьох із яких знищили фізично. Висвітлено концтабірний світ в’язнів «Аушвіцу» та умови, у яких перебував П. Башук, взаємну допомогу в тюремному побуті й опікування новоприбулими.

Описано періоди діяльності П. Башука у структурах ЗЧ ОУН, формування молодіжних і студентських організації, співзасновника в Канаді Ліги визволення України, члена видавництва і редколегії «Гомону України» та його постійного кореспондента. Зазначено, що, крім численних навчально-освітніх програм для СУМ, він також постійно займався організацією антикомуністичних демонстрацій біля консульств і посольств СССР.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-317-328

Становище внутрішньо переміщених осіб на українсько-угорському прикордонні

Єлизавета МОЛНАР Д. — 2025-09-20

Зауважено, що населення України на 1 січня 2022 р., за даними Державної служби статистики України, налічувало 41,17 млн осіб. Зазначено, що війна Росії проти України серйозно вплинула на політичні, соціальні й економічні умови в Україні та спричинила безпрецедентні порушення в економічній, політичній і культурній демографії у всій Європі та світі.

Зазначено, що на 14 березня 2023 р. 8,11 млн громадян України внаслідок російсько-української війни перебувало за кордоном, на отримання статусу тимчасового захисту в якійсь із європейських країн заявки подало 4 901 577 українських біженців. Встановлено, що на 16 березня 2022 р. кількість ВПО становила 6,48 млн.

Досліджено демографічні показники ВПО, які прибули в цей час до поселень українсько-угорського прикордоння. Проаналізовано їхню кількість, стать і вік. Встановлено їхні плани на майбутнє, досвід перебування та погляди на багатоетнічність регіону. Використано метод збору даних від УВКБ ООН, Державної служби статистики України та Закарпатської обласної військової адміністрації. Також використано метод анкетного опитування (N=215), яке проведено із травня по серпень 2022 р.

Зауважено, що в Закарпатській обл. на 28 вересня 2022 р. перебувало 350 тис. ВПО, із них 150 тис. – офіційно на обліку в органах місцевої влади. Встановлено, що більшість ВПО, що прибули до регіону, зупинилася в Ужгороді й Мукачеві. Наголошено, що переважна кількість прибула з тих населених пунктів, де тривають активні бойові дії або ж які перебувають під російською окупацією, а з часом з’явилися і з західних областей.

Встановлено, що більшість ВПО, розквартированих у Берегівському р-ні, – це жінки, серед яких велика частка з вищою освітою й науковим ступенем. Наголошено, що значна кількість ВПО планувала повернутися додому після закінчення війни.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-3-18

Діяльність Українського інституту національної пам’яті щодо збереження пам’яті про сучасну російсько-українську війну у 2014–2021 роках

Анатолій ФІЛІНЮК — 2025-09-20

На основі аналізу наукової літератури і даних останніх соціологічних досліджень простежено зміни у ставленні українців до національно-визвольного руху 1920–1950-х років, питання про який у період теперішньої московської збройної агресії проти України опинився на передньому краї інформаційного фронту гібридної війни. З’ясовано, що феномен національно-визвольного руху та суттєві трансформації ставлення українців до боротьби ОУН–УПА в 1920–1950-х роках стали предметом активних наукових студій як істориків, так і політологів та соціологів України. Акцентовано, що на зміни у ставленні українців до неї вплинула не так державна політика історичної пам’яті чи суттєві наукові досягнення, як насильницьке захоплення Криму, окупація частини Донбасу й особливо повномасштабна російсько-українська війна.

Обґрунтовано, що за час московської збройної агресії зріс запит соціуму України на історичну правду як чинник подолання фальсифікацій, квазіміфів і маніпуляцій поняттям «колабораціонізм» щодо ОУН–УПА. Відзначено, що в суспільстві змінилося сприйняття конотації лексем «фашисти», «бандерівці» та сленгових неологізмів «укронацисти», «укри», «укропи» й ін. Зазначено, що наукові знання про національно-визвольний рух Опору в 1920–1950-х роках та їхнє осмислення стали основою значних змін у ставленні українців до нього і, що особливо важливо, чинником утвердження національної самоідентифікації, посилення почуття національної й політичної ідентичності та згуртування української нації і бойового духу на безумовну перемогу над російськими агресорами. Підсумовано, що історична правда про відчайдушний спротив учасників національно-визвольного руху і врахування уроків їх невдалої спроби відновити державність у 1920–1950-х роках відкривають шлях до перемоги та цивілізаційного поступу України.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-19-30

Російсько-українська війна в аналітичних рефлексіях британських оглядачів (за матеріалами «The British Army Review» (2022–2024))

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ — 2025-09-20

Розглянуто особливості висвітлення проблематики сучасної російсько-української війни на шпальтах «The British Army Review» (2022–2024). Використанно структурно-функційний і порівняльно-історичний методи. Зазначено, що наукова новизна статті полягає в розкритті особливостей висвітлення повномасштабного етапу російсько-української війни на сторінка «The British Army Review». Встановлено, що британський журнал «The British Army Review», починаючи із 2022 р., суттєво більше приділяє уваги питанням російсько-української війни.

Доведено, що порівняно з попередніми роками (2014–2021) кількість згадок про Україну та агресію Росії зросла в рази. Проаналізовано перший (весняний) номер 2024 р., який був присвячений відбиттю наступу на Київ у лютому–березні 2022 р.

Виявлено, що автори журналу актуалізують необхідність удосконалення власних збройних сил саме через війну в Україні, наголошуючи на модернізації (управлінської, технічної), мобілізації (вдосконалення самого процесу із врахуванням українського досвіду), вдосконаленні зв’яку, необхідності пришвидшення закупівлі засобів протиповітряної оборони, засобів для стрільби дальньої дії, засобів радіоелектронної боротьби, безпілотних літальних апаратів, необхідності поповнення стратегічних запасів і загалом покращенні матеріально-технічної бази тощо. Зауважено, що при цьому вони доволі об’єктивно оцінюють перебіг, наслідки бойових і політичних дій та подальші наміри. Стверджено, що автори чітко визначають Росію основною загрозою миру та безпеці в Європі, а відповідно визнають необхідність підготовки до ймовірного протистояння з нею, наголошуючи, що стримування можливе не тільки ядерне, а й за допомогою потужної армії.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-31-48

Втрати Російської Федерації у техніці та живій силі в перший рік повномасштабного вторгнення на територію України

Олег МУРАВСЬКИЙ — 2025-09-15

Досліджено масштаби втрат особового складу та військової техніки ЗС РФ упродовж 2022 р., що стали наслідком провалу реалізації початкових стратегічних цілей збройної агресії проти України. На основі офіційних даних Генштабу ЗСУ, відкритих джерел, аналітичних висновків провідних міжнародних центрів реконструйовано хронологію й інтенсивність бойових дій у межах трьох основних стратегічних операцій (першої та другої оборонних і першої наступальної). Зазначено, що російські втрати в живій силі впродовж року сягнули десятків тисяч осіб, а в окремі періоди становили до тисячі вбитих і поранених щодня, що можна вважати безпрецедентними показниками для воєн сучасного типу.

Схарактеризовано специфіку бойових дій на Київському, Сумському, Донецькому, Херсонському та Харківському напрямках. Розглянуто співвідношення втрат у техніці РФ – танках, бронетранспортах, авіації, системах ППО, корабельному складі, засобах РЕБ і тиловій інфраструктурі. Окреслено особливості застосування українською стороною високоточної зброї (HIMARS, «Javelin», NLAW) та дронів-розвідників як чинників асиметричної переваги. Окрему увагу приділено втратам Росії в періоди організованих штурмів, зокрема «м’ясних атак» у Бахмутському секторі.

Виснувано, що саме значні втрати техніки та живої сили визначили зміну стратегічної логіки ведення бойових дій держави-агресора, а зафіксовані втрати особового складу й озброєння свідчать про прорахунки у стратегії використання ЗС РФ у повномасштабній війні проти України в перший рік повномасштабного вторгнення.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-49-65

Стрілецький вишкіл у теорії та практиці товариств «Сокіл» у Галичині напередодні Першої світової війни

Андрій СОВА — 2025-09-20

На основі періодики «Вісти з Запорожа», «Діла», «Ілюстрована Україна»; документів і видань українського товариства «Сокіл-Батько»; статей та навчально-методичних праць І. Боберського; звітів Академічної гімназії у Львові, фотографій та документів із приватного архіву С. Гайдучка (м. Львів); спогадів організаторів і членів «Сокола», «Січі», Змагового союзу, спортового товариства «Україна» висвітлено становлення та розвиток стрілецького руху в Галичині в контексті діяльності організації «Сокіл». Звернено увагу на участь С. Гайдучка, С. Горука, К. Гутковського, О. Довбенка, З. та Р. Носковських, Є. Перфецького, Л. Лепкого й інших активістів у створенні стрілецьких сокільських осередків, закупівлі спеціального інвентарю, підготовці відповідних фахівців, проведенні спортивних змагань зі стрільби тощо.

З’ясовано, що широкої популярності серед молоді набули замітки та навчально-методична праця І. Боберського «Стрілянє до влучі» (1913). Зазначено, що ще одним його досягненням була розробка й уніфікація термінології зі стрільби – у словнику тодішньої молоді з’явилися терміни: «стрілянє до влучі», «поцілка», «влуча», «стрілець», «стрілиця», «степінь», «постава» тощо.

Константовано, що сумлінна праця сокільського керівництва сприяла тому, що невдовзі чимало членів цієї організацій, які пройшли стрілецький вишкіл, взяли активну участь у ювілейних заходах у межах Шевченківського здвигу 1914 р., поповнили лави Легіону Українських січових стрільців, брали участь у розбудові Західноукраїнської Народної Республіки, воювали в лавах Галицької армії тощо. Хронологічними межами статті визначено 1912–1914 рр.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-66-74

Польсько-українська війна 1918–1919 років у символічному просторі Львівщини

Дмитро ПУГАЧ — 2025-09-20

Розглянуто меморіалізацію подій і персоналій польсько-української війни 1918–1919 рр. крізь призму символічного простору Львівської обл. Проведено систематизацію та категоризацію пам’яток, серед яких варто виділити пам’ятники, меморіальні дошки і знаки, одиничні та братські могили, меморіальні комплекси, некрополі, кладовища, музейні експозиції. Укладено перелік осіб і явищ, увіковічених у м. Львів та окремих районах Львівської обл. Означено історію створення і функціювання місць пам’яті, розкрито їхнє символічне наповнення, інформаційний і просвітницький потенціал та показано фактичний зв’язок із подіями польсько-української війни 1918–1919 рр.

На основі зібраних даних продемонстровано спроби сформувати історичну політику та колективну пам’ять щодо подій сторічної давнини. Крім аналізу традиційних засобів конструювання символічного простору (монументи, інформаційні таблиці, топоніми), особливий фокус зроблено на репрезентації польсько-української боротьби початку XX ст. через масштабні меморіальні поховання (зокрема комплекси в межах Личаківського, Янівського, Клепарівського й інших кладовищ).

Звернено увагу на специфіку репрезентації польсько-українського протистояння 1918–1919 рр., що виявляється у вибірковому, фрагментарному пам’ятанні провідних військових і цивільних діячів, обмеженій географічній перспективі відображення мілітарних та державотворчих практик, диспропорцій між символічним простором центру й регіонів, героїзації (а відтак схематизації) постатей та історичних наративів, частковою негацією досвіду національних меншин і соборницьких зусиль українців. Запропоновано шляхи та методи, які могли би зроби відображення історії Галичини початку XX ст. більш цілісним, доступним і систематичним.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-75-83

Дмитро Донцов та релігія: свідчення текстів і контекстів

Василь СТЕФАНІВ — 2025-09-20

Простежено еволюцію поглядів на релігію та Церкву теоретика інтегрального націоналізму Д. Донцова, зокрема встановлено історично-психологічні причини таких трансформацій. Визначено, що в першому періоді своєї публічної діяльності (марксистському) Д. Донцов різко негативно ставився до релігії, зокрема щодо її викладання у школах. Встановлено, що на той час він вважав, що релігія та Церква допомагають державі пригноблювати народні маси політично й економічно. З’ясовано, що причиною появи таких поглядів у молодого публіциста було значне поширення ідей соціалізму в Європі, під впливом яких опинилося багато видатних людей того часу. Наголошено, що соціалістичні ідеї видавалися прогресивними й здатними змінити суспільний устрій на краще.

Визначено, що у другому періоді своєї діяльності (націоналістичному) Д. Донцов визнав вагому роль релігії та Церкви у функціюванні суспільства, вбачав консолідаційну роль Церкви в перетворенні племені на націю, навіть зауважував ідеологічно-структурні подібності між інтегральним націоналізмом і релігією та Церквою; вважає, що як вірні служать своєму абсолютові – Богові, так націоналісти вірні своєму богові – нації, і задля служіння ідеалові і вірний католик, і вірний націоналіст готовий піти на великі жертви, навіть віддати життя.

З’ясовано, що різка зміна ставлення Д. Донцова до релігії та Церкви сталася передовсім унаслідок спостереження публіциста за діяльністю більшовиків, які в підрадянській Україні активно втілювали в життя марксистські постулати: руйнували храми, розстрілювали священників та вчителів, спалювали книжки і, звичайно ж, заборонили викладання релігії у школі (чого так прагнув у 10-х роках ХХ ст. Д. Донцов).

Спостережено, що, попри визнання важливої виховної та організаційної ролі Церкви в суспільному житті, зокрема українського народу, Д. Донцов не виявляв у тогочасних працях особистих християнських переконань, радше навпаки – іронія та критицизм щодо християнства й надалі помітні в його працях. Тож констатовано, що звертання до релігійної ідеології та церковної структури в автора суто прагматичне: він «приглядався», що можна використати для створення ефективної націоналістичної ідеології та дієвої структури націоналістичної організації.

Визначено, що з роками інтерес до релігійних догм у Д. Донцова посилювався, тож окреслено ще один період у його політологічній творчості – містичний (хронологічно не чітко обрамлений). Зауважено, що більшовизм автор сприймає як слугу диявола, тим часом українську націю, українську Церкву – як слуг Божих. Спостережено, що тексти Д. Донцова містять усе менше гострих зауваг щодо Церкви чи віри, натомість перейняті релігійним пафосом. Стверджено, що погляди Д. Донцова як публіциста і як людини на релігію та Церкву зазнали впродовж його життя кардинальних змін, зумовлених передусім історичними й частково психологічними чинниками.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-84-95

Видавнича діяльність як форма документування війни і збереження історичної пам’яті українців (на прикладі видавничого кооперативу «Червона калина»)

Наталія МИСАК — 2025-09-20

Проаналізовано проблему документування участі українців у Першій світовій війні, їх героїзму, жертовності в боротьбі за свою свободу як важливу складову історичної пам’яті. Наголошено, що в міжвоєнний період входження українських земель до складу різних державних утворень негативно позначилося на формуванні національної пам’яті. Зауважено, що в жодному з них на офіційному рівні не стимулювали цілеспрямовані кроки з документування ролі українців у бойових діях 1914–1918 рр. Акцентовано увагу на громадській ініціативі, зокрема зі середовища ветеранів, із фіксування подій воєнного лихоліття на полі бою, у запіллі (тилу) та зоні окупації російською армією. Простежено процес документування воєнних звитяг українців від зародження ініціативи ще 1914 р. до практичного втілення в повоєнний час, а також визначено соціальний портрет реалізаторів та основні джерела фінансової підтримки цього задуму.

На прикладі видавничого кооперативу «Червона калина» проаналізовано особливості увічнення пам’яті про участь українців, зокрема бійців Легіону УСС, у Першій світовій війні, у визначних битвах на г. Маківка, під Галичем, Бережанами, під г. Лисоня, над р. Стрипа тощо. Розглянуто основні видавничі проєкти кооперативу, пов’язані з документуванням героїзму українців. Значну увагу приділено напрямам діяльності місячника «Літопис Червоної калини» та річника «Історичний календар-альманах Червоної калини», що перетворилися на справжній архів мемуарної, науково-популярної, художньої літератури про військові звитяги українців. Простежено, що на їхніх сторінках систематично популяризували питання участі українців у збройних формуваннях на різних фронтах, тилове забезпечення війська, перебування під російською окупацією, концентраційних таборах для біженців/виселенців, у полоні й на засланні.

Розглянуто жанрові особливості документування, репрезентовані не лише мемуаристикою, а й художньою прозою, історичними розвідками/нарисами, публіцистикою та поезією. Акцентовано увагу на публікації численного ілюстративного матеріалу з часу Великої війни, зокрема світлин січових стрільців, їх повсякдення на фронті й запіллі, також картин, малюнків, замальовок учасників Пресової квартири. Проаналізовано роль цих видань у меморіалізації звитяг українців через публікацію локальних мартирологів загиблих героїв, некрологів, звітів із відкриття пам’ятних знаків на честь полеглих героїв, на місці визначних битв, упорядкування персональних і братських поховань тощо.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-96-112

Карпатська Україна в донесеннях радянських агентів

Ярослав АНТОНЮК — 2025-09-20

Проаналізовано донесення радянських агентів про події 1938–1939 рр. у Карпатській Україні. З’ясовано, що їхня більшість охоплює значно ширший хронологічний період, а досліджуваних подій, стосується лише певна частина документа. Виявлено псевда 20 авторів агентурних донесень: «Герасимов», «Гущак», «Бразильський», «Чорний», «Синус», «Грот», «Ігор», «Людвіг», «Янек», «Петров», «Бистрий», «Тиса», «Кишфалуш», «Самарін», «Скалов», «Тишко», «Марко», «Карий», «Остап» і «Чумаченко». Зазначено, що їхня кількість була значно більшою. З-поміж цих авторів донесень ідентифіковано трьох: «Герасимова» (Івана Гермакіна), «Остапа» (Олексія Великдуса) і «Тису» (Миколу Бандусяка). Крім того, встановлено детальні біографічні дані «Чумаченка». На основі цієї інформації доведено, що названі особи були місцевими жителями та брали активну участь у громадсько-політичному житті регіону.

Констатовано, що агентурні повідомлення про події Карпатської України написані з 26 жовтня 1944 р. по 23 травня 1952 р., понад половину з них – у перший повоєнний рік. Зауважено, що тематично агентурні повідомлення – це переважно характеристики певних осіб або невеликих груп, які обмежуються конкретним тереном, хоча трапляються і розлогі, де автори не лише описують, а й аналізують досліджувані події.

З’ясовано, що основними темами донесень були: становлення політичних і державних інституцій, вплив на це міжнародної ситуації, «погроми» проукраїнського населення щодо євреїв, моквофілів і мадярофілів, вибори до сейму, робота в цей час на Закарпатті агентури західних розвідок, спротив «січовиків» вторгненню окупантів, діяльність диверсантів, бойові ексцеси, репресії угорської влади та шляхи порятунку, які обирали прибічники Карпатської України.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-113-124

Мілітаризація жіноцтва: створення та діяльність Жіночої Січі в Карпатській Україні (1938–1939)

Олександр ПАГІРЯ — 2025-09-20

На основі архівних матеріалів, мемуарної літератури і періодики розкрито діяльність Жіночої Січі як структурного підрозділу Карпатської Січі й організаційну форму участі жіноцтва у громадсько-політичному та парамілітарному русі в Карпатській Україні в період «чехословацької кризи» (1938–1939). Цей феномен розглянуто в ширшому історичному контексті розвитку жіночого руху на Закарпатті в міжвоєнний період і як вияв загальноєвропейської тенденції до мілітаризації суспільства, зокрема жіночої частини, в умовах наростання воєнної загрози напередодні Другої світової війни.

Встановлено, що Жіноча Січ стала першою спробою масової мілітаризації жінок українським націоналістичним рухом у міжвоєнний період. Зʼясовано, що за короткий проміжок часу – від початку січня до середини березня 1939 р. – організація змогла розгорнути свою діяльність у всіх округах Карпатської України, розбудувати структуру жіночих відділів, сформувати власний однострій, провести санітарний, суспільно-політичний і розвідувальний вишколи, організувати шпиталь для поранених січовиків у Хусті. Зазначено, що, незважаючи на те, що жінки в Карпатській Січі виконували переважно допоміжні й обслуговувальні функції, їхня роль була незамінною для забезпечення потреб військового формування Карпатської України.

З’ясовано, що закарпатські жінки вперше одержали можливість створити окремий напіввійськовий підрозділ і налагодити його роботу згідно із власним баченням, здобути нові знання й опанувати нові спеціальності, розширити спектр соціальних ролей, прийнятних для них, зрештою – продемонструвати свою громадянську та національну позицію як повноцінних членів суспільства. Стверджено, що при цьому їхній вплив на діяльність та управління Карпатською Січчю залишався досить обмеженим: жінки не були представлені у складі її Головної команди та військового штабу, не мали права володіти та застосовувати зброю, не були введені нарівні з чоловіками до складу бойових підрозділів. Виявлено, що ці обмеження відповідали панівним суспільним уявленням про роль жінки, які не поширювалися на сферу збройного насильства.

Констатовано, що мілітаризація жіноцтва у Карпатській Україні була передвісником ширшої гендерної трансформації, що мала місце під час Другої світової війни, коли жінки суттєво збільшили свою присутність як у тилових, так і бойових підрозділах збройних сил країн-учасниць.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-125-139

УНС як основа постання УПА-Захід (кінець 1943 ‒ початок 1944 pоку)

Ігор ДРОГОБИЦЬКИЙ — 2025-09-20

Окреслено розгортання військового виміру реалізації визначальних політичних устремлінь у середовищі радикальної частини націоналістичного крила національного руху Опору наприкінці міжвоєнного періоду та в час Другої світової війни.

Названо чинники, що вплинули на видозміну тактики представників вказаного суспільно-політичного напряму щодо розбудови національного війська зокрема і початків та розгортання збройної боротьби загалом.

Проаналізовано військову складову організаційної діяльності українського радикального націоналістичного сегмента перед Другою світовою війною, напередодні та на початках нацистсько-радянського зіткнення й етапі встановлення нацистського окупаційного режиму з його регіональною специфікою в межах Галичини та Волині.

Визначено значення зовнішньополітичних чинників у процесі постання та розвитку військових форм протистояння із карально-репресивною системою окупаційних режимів. Представлено вияви суспільно-політичного життя регіонального виміру, що пришвидшили справу розгортання збройного опору. На основі цього визначено передумови і причини появи й розбудови військових структур повстанського типу в межах Волині та Галичини.

Окреслено регіональні особливості й форми військового вияву національного руху Опору. Водночас відзначено взаємозв’язок і послідовність у справі розбудови збройних структур радикального націоналістичного сегмента національного руху Опору.

Наголошено на незмінній позиції представників вказаного суспільно-політичного напряму щодо необхідності розбудови суверенної державності з опертям на національні регулярні збройні сили. Стверджено, що військові формування, які поставали під керівництвом націоналістів у межах Волині та Галичини, варто сприймати як окремі етапи розбудови української регулярної армії, яку трактували як основний чинник здобуття й утвердження національного суверенітету.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-140-148

Функціювання медичного відділу УЧХ у складі УПА на Львівщині (1943–1945): основні аспекти

Лідія МАЗУРЧАК — 2025-09-20

Розглянуто основні аспекти функціювання медичного відділу УЧХ у складі УПА на території Львівщини в 1943–1945 рр. Проаналізовано організацію медичної допомоги, методи конспірації, взаємодію медичних структур із цивільним населенням, а також роль окремих осіб у забезпеченні діяльності УЧХ в умовах підпільної боротьби.

З’ясовано, що санітарна служба УПА, створена разом із військовими підрозділами, забезпечувала порятунок життя вояків у бойових умовах та організацію польових шпиталів. Доведено, що УЧХ відігравав важливу роль у структурі медичної опіки, функціюючи переважно в запіллі. Встановлено, що УЧХ забезпечував медичний супровід, підготовку кадрів, лікування поранених і хворих, профілактику захворювань та підтримку цивільного населення.

Особливу увагу приділено діяльності видатних лікарів, зокрема М. Лотовича, який став першим головним лікарем Проводу УПА. Висвітлено роль жінок у медичній службі, які брали участь у створенні шпиталів, проведенні санітарних вишколів, виготовленні медичних матеріалів та організації конспіративної роботи.

Описано структуру УЧХ, яка ґрунтувалася на територіальному принципі й охоплювала медичний, аптечний, господарський і харитативний відділи. Проаналізовано методи звітування, що передбачали детальний облік пацієнтів, медикаментів та медичних процедур. Розглянуто особливості облаштування шпиталів, які були підземними приміщеннями, оснащеними вентиляцією, водопостачанням і каналізацією.

Виявлено, що УЧХ проводив санітарно-освітню роботу серед цивільного населення, забезпечуючи профілактику епідемій, боротьбу з інфекційними хворобами й надання медичної допомоги дітям. Наголошено на складних умовах роботи медиків, зокрема браку медикаментів, інструментів і необхідності функціювати в умовах суворої конспірації.

Відзначено важливість діяльності УЧХ для підтримки боєздатності УПА, а також для забезпечення допомоги цивільному населенню в умовах військової окупації. Акцентовано на необхідності подальших досліджень регіональних особливостей медичної служби УПА, гендерного аспекту та взаємодії медичних структур із населенням.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-149-157

Місцева преса Станіславщини як інструмент інформаційної війни сталінського тоталітарного режиму проти УПА й ОУН (1944–1945)

Андрій ЩЕГЛОВ — 2025-09-20

Проаналізовано місце та роль місцевої періодики Станіславської обл. як інструмента інформаційної війни сталінського тоталітарного режиму проти членів ОУН і вояків УПА й ескалації українсько-польських відносин.

Використано комплекс загальнонаукових і спеціально-історичних методів наукового пізнання, які ґрунтуються на принципах історизму, об’єктивності та системності в підходах до вивчення інструментарію інформаційно-психологічного протистояння спеціальних служб і партійних органів СРСР й українського національно-визвольного руху на Станіславщині на шпальтах обласної та районної періодики.

Вперше до публічного наукового обігу введено публікації обласної та районної преси Станіславської обл. періоду найактивнішої боротьби ЧА та репресивних структур сталінського тоталітарного режиму із відділами УПА загалом і членами ОУН зокрема.

Розкрито основні наративи радянської пропаганди, які партійні агітатори й радянські спецслужби прагнули донести до різних верств місцевого населення з метою зменшення кадрової та соціально-економічної бази підтримки українського національно-визвольного руху.

Акцентовано, що однією з важливих складових інформаційної війни радянських спецслужб і партійних органів у західноукраїнському регіоні на завершальному етапі Другої світової війни та в перші повоєнні роки стало формування й актуалізація «образу ворога», передовсім через негативне представлення членів ОУН і вояків УПА, зокрема для польського населення краю, яке опинилося у складних умовах необхідності виїзду до Польщі відповідно до угоди про евакуацію населення від 9 вересня 1944 р.

Встановлено, що чільне місце в радянському пропагандивному наративі проти ОУН та УПА займала маніпулятивна розробка теми «зради» та «зрадників».

Зазначено, що інформаційно-психологічне протистояння сталінізму з українським національно-визвольним рухом набуло специфічних форм і масштабів у контексті «всенародної помсти».

Показано, що малотиражна місцева преса Станіславщини відігравала допоміжну роль у механізмі інформаційно-психологічного впливу сталінського тоталітарного режиму на мешканців краю, а її локальність посилювала пропагандивний ефект поширення маніпулятивних тез про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів – зрадників», «всенародну помсту» за їхню «терористичну діяльність», «прощення радянською владою бандитів, які прийдуть з повинною» із прагненням долучитися до «мирної праці» тощо.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-158-167

Переосмислення теоретичних підходів до дослідження української державності в контексті асиметричних викликів, миротворчості та конкурентоспроможності країни

Ольга МАЛЮТА — 2025-09-20

На основі аналізу писемних іноземних та українських джерел визначено актуальність дослідження української державності. Вивчено значення й застосування дефініції «державність» у світовій та українській науці. Виявлено відмінність семантичного ряду, закладеного в основу однієї і тієї ж самої дефініції українськими й іноземними вченими.

Визначено необхідність переосмислення теоретичних підходів до дослідження державності як умови існування міжнародної безпеки, обумовленої створенням нового міжнародного порядку, необхідністю інтерпретувати власний національний історіографічний багаж відповідно до потреб світового виміру й віднайти раціональну парадигму дослідження української державності. Альтернативою такого підходу визначено здатність оцінювати й порівнювати державність у вимірі світових процесів сучасності, конкретно-історичних прикладів окремих територій, описувати в контексті зрозумілої дослідникові та читачеві методології й термінології.

Визначено потребу наукової спільноти мати зрозумілі підходи до вивчення української державності, однаково застосовувати понятійно-категоріальний апарат до всіх процесів боротьби за державність, державотворення. Порівняно здобутки світової й української історіографії щодо дослідження категорії «державність». Встановлено, що у світовій науці наукову категорію «державність» вивчають історія, політичні науки, міжнародна економіка та міжнародне право. Розглянуто державність у контексті поглядів учених-істориків, політологів, економістів-міжнародників, юристів-міжнародників.

Проаналізовано «державність» у контексті досліджень міжнародної економіки як здатність здобутків і впливу економічного розвитку на здобуття державності й ефект впливу на економіку та навпаки – міжнародних економічних відносин на державність. Розглянуто чотири наукові парадигми дослідження української державності, визначено їх переваги та недоліки, можливість співіснувати в демократичних умовах наукового середовища. Досліджено ймовірність переосмислення теоретичних підходів вивчення української державності в ракурсі критеріїв міжнародного права. За результатами ґрунтовного аналізу наукових досліджень визначено, що найоптимальніший теоретичний підхід до вивчення української державності – підхід відповідно до забезпечення критеріїв набуття міжнародної правосуб’єктності: постійного населення, визначеної території, уряду, здатності вступати у відносини з іншими державами.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-168-175

Побут і релігійні практики виживання українських політв’язнів: за матеріалами фондової колекції Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору»

Юлія АРТИМИШИН — 2025-09-20

Проаналізовано усноісторичні записи інтерв’ю з українськими політичними в’язнями, що походили зі сімей священнослужителів УГКЦ, громадсько активних осіб, які були членами ОУН, УПА або ж співпрацювали та допомагали їм, мешкали в Західній Україні. Представлено транскрипти інтерв’ю, доповнені стислими біографічними довідками репресованих осіб, які відображають їхні життєві траєкторії. Більшість спогадів записано з особами, репресованими в дитячому та юнацькому віці. Зазначено, що такі особисті наративи теж мають чималий дослідницький потенціал, адже відображають різні виміри повсякдення політичних в’язнів.

Стверджено, що досвід арешту, нелюдські умови перебування у в’язниці та подальша депортація на місце відбування покарання негативно впливали на здоров’я і психоемоційний стан арештованих. Констатовано, що в таких важких умовах важливо було вижити, пристосуватися до нової реальності, виробити психологічну стійкість. Зауважено, що у процесі адаптації до в’язничної реальності допомагали й релігійні практики.

Зауважено, що для збереження у в’язниці життєздатності українські політв’язні зверталися до Бога, виготовляли вервиці, проводили спільні молитви. Встановлено, що підпільні Літургії, уділення Таїнств звершували священнослужителі УГКЦ. Відзначено, що в табірній системі ГУЛАГу значно важче було проводити релігійні практики, за них суворіше карали, однак навіть у таких умовах, попри всі ризики, частина ув’язнених збиралася на імпровізовані святкування. Зауважено, що у спецпоселенні з дещо послабленим режимом утримання депортовані українці гуртувалися навколо священників, які намагалися надалі здійснювати душпастирську діяльність. Встановлено, що релігійне життя було невід’ємною складовою побуту, частиною громадського життя до ув’язнення, а відтак єднання навколо релігійних практик посилювало зв’язок нової спільноти українців, слугувало певним маркером національної ідентичності, допомагало відчувати зв’язок із домом.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-176-191

Бойові дії в галицько-буковинських землях: серпень 1914 року – квітень 1915 року

Іван ПАТЕР — 2025-09-20

Розкрито плани Центральних держав і Росії щодо галицько-буковинських земель, зокрема їхнє місце та роль у воєнних битвах між австро-угорсько-німецькими й російськими військами в перший рік Великої війни. Наголошено на кількісному та якісному особовому складі військ супротивних держав, їхній технічній оснащеності й насиченості на фронтах. Розглянуто їхню військову структуру, а також плани розгрому один одного. Акцентовано на ідеологічному обґрунтуванні росіянами війни, питанні щодо належності українських теренів й українців до «русскої землі та народу», чим відзначали свою «визвольну місію».

Висвітлено перебіг воєнних дій на початковому етапі війни, виділено низку бойових операцій на західноукраїнських землях, серед них найбільшу і найкровопролитнішу – Галицьку битву. Зауважено, що внаслідок цієї, а також інших битв, російські війська зайняли Східну Галичину, оточили найсильнішу твердиню в Європі – Перемишльську фортецю. Наголошено, що російська армія на різних напрямках Південно-Західного фронту неабияк просунулася вперед, дійшовши до Карпатських перевалів, загрожуючи передовсім Угорщині, Західній Галичині, зокрема Кракову і німецькій Сілезії. Зазначено, що з окупацією Галичини та Буковини російський уряд вважав їх своїми землями. Звернено увагу на те, що величезні втрати противників, виснаженість його військ вимагали перепочинку, тому із зайняттям у грудні 1914 р. Карпатських перевалів, війна в Галичині на деякий час перетворилася з маневреної на позиційну. Наголошено на відновленні бойових дій у січні 1915 р. між російською й австро-угорською арміями в Карпатах.

Зазначено, що перша Карпатська битва не привела до бажаного ні одну зі сторін, а квітневі, або «великодні», бої належали до одних із найкривавіших та найжорстокіших у війні і стали останніми в зимовій воєнній кампанії, відтак фронт став на зайнятих позиціях. Спостережено, що відбувалися поодинокі бої в Карпатах, однак це було зрадливе затишшя напередодні Горлицької битви.

Окремо виділено участь у бойових діях на боці Австро-Угорщини УСС. Особливо наголошено на їхніх боях у галицькому Підгір’ї та на Карпатських перевалах, відзначено їхній героїзм у битвах за рідну землю.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-192-210

Український легіон самооборони (31-й охоронний батальйон СД): Волинський період

Богдан ЗЕК — 2025-09-20

Встановлено, що восени 1943 р. німецьке командування налагодило контакт із підпіллям ОУН(м) на Волині, результатом чого стали переговори про створення окремого військового відділу, який пізніше одержав назву «Український легіон самооборони». Акцентовано увагу на тому, що її використовували комбатанти, а для німецького командування легіон залишався 31-м охоронним батальйоном СД. Висвітлено комплектування підрозділу, рейд спеціальної групи на південь Волині з метою залучення до легіону інших членів ОУН(м).

Порушено проблему взаємин ОУН(м) і ОУН(б) улітку 1943 р., приєднання мельниківських військових відділів до УПА. Досліджено вплив цих подій на формування УЛС. Встановлено, що мельниківці, переслідувані СБ ОУН(б) й іншими партизанами, змушені були перейти на нелегальне становище. Встановлено, що вступ до лав підрозділу розцінювався як одна зі стратегій власного порятунку.

Розкрито процес безпосереднього формування УЛС у с. Підгайці неподалік Луцька, куди перебазувалася рейдова група з півдня Волині й інші члени ОУН(м). На основі опрацьованих мемуарів комбатантів встановлено, що в Підгайцях мельниківцям не вдалося довести чисельність підрозділу до повноцінного батальйону, порівняно з часом його перебування на території Польщі. Зʼясовано, що на етапі формування підрозділ залучали до антипартизанських операцій. Розглянуто питання участі УЛС у реалізації нацистської політики, зокрема карально-репресивних заходах проти місцевого населення. Встановлено, що через відсутність належного вишколу та злагодження, УЛС на території Волині поніс втрати, допустивши помилки в тактичному плануванні й необережному поводженні зі зброєю. Виснувано про неефективність ведення боїв УЛС проти ЧА, його низький рівень бойової готовності через членів родин комбатантів, які перебували поряд із підрозділом у місцях його розташування.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-211-223

Гібридна війна в Карабасі: вплив інформаційного простору, дезінформації і пропаганди у Другій карабаській війні

Роман КВЯТКОВСЬКИЙ — 2025-09-20

Розглянуто конфлікт у Карабасі й описано його перебіг у період Другої карабаської війни. Досліджено інформаційне протиборство як одну з основних складових гібридних війн у контексті зазначеного конфлікту. Проаналізовано різні аспекти цієї війни, зосереджено увагу на ролі інформаційно-психологічних операцій у локальних конфліктах, зокрема вплив дезінформації та пропаганди на формування громадської думки і міжнародну спільноту. Вивчено механізми поширення дезінформації та пропаганди, а також використання інформаційно-комунікаційних технологій, соціальних мереж й інших засобів комунікації як стратегічного ресурсу.

Визначено стратегії і тактики, які використовували сторони конфлікту для маніпулювання інформаційним простором та формування образу ворога. Проаналізовано інструменти пропаганди, які застосовували для мобілізації громадської підтримки і впливу на міжнародну дипломатію. Досліджено, як маніпуляція інформацією може призвести до поглиблення напруженості й ескалації конфлікту, а також як це впливає на можливість досягнення мирного врегулювання.

Проаналізовано ефективність заходів інформаційної безпеки, спрямованих на запобігання впливу дезінформації і пропаганди на громадську думку, політичні процеси. Розглянуто стратегії та механізми захисту сторонами конфлікту інформаційного простору від зовнішніх впливів і маніпуляцій.

Проаналізовано ефективність інформаційного протиборства між Азербайджаном і Вірменією у Другій карабаській війні, його взаємозв’язок зі соціально-економічним потенціалом кожної країни та потенціалом використання інформаційно-комунікаційних технологій як стратегічного ресурсу сторін конфлікту.

Зазначено, що узагальнені результати дослідження можуть бути корисними для розробки стратегій протидії дезінформації та пропаганді в подібних конфліктах, а також для розвитку ефективних методів інформаційної безпеки і комунікаційної політики національного рівня.

DOI: https://doi.org/10.33402/nd.2025-13-224-235